Skip to content

Академік Борис Патон: «…Це як зійти на високий пік. Починаєш бачити те, що раніше було недоступне зору»

27 листопада президентові Національної академії наук України академіку Патону виповнилося 100 років

Неймовірно, але факт: народився Борис Євгенович того ж дня і року, коли й започаткувала свою діяльність Українська академія наук. І такий збіг дат вбачають знаковим чи навіть доленосним. Ось уже 56 років Б.Патон незмінно очолює Академію і вже став її живим символом, брендом. І «оберегом української науки», як назвав його світлої пам’яті академік Костянтин Меркурійович Ситник. Саме завдяки авторитетові Патона, на думку багатьох, вдалося зберегти наукову спадщину й академічне майно від численних зазіхань різних спритників та скоробагатьків. Одні в НАНУ буквально моляться на Патона, інші демонструють відданість, здобуваючи собі певні преференції, треті звинувачують його в «консервації» НАНУ та її постарінні. І, хто б що не казав, останні багато в чому мають рацію. Територія Академії — це два різних світи. Один — цитадель на Володимирській вулиці, де розмістилися керівна верхівка та апарат НАНУ, і зовсім інший — збіднілі наукові установи, де в кращих лабораторіях на закордонні гранти ведуться дослідження світового рівня. Втім, ювілей, та ще й подвійний, — не привід для нарікань, а отже, як писав класик, переходимо до любові. 

Про Б.Патона як талановитого організатора науки і вченого написано дуже багато, і нерідко його постать подається з «бронзовим напиленням», хоча в реальному житті він людина проста, добродушна, з тонким почуттям гумору. Напередодні ювілею Борис Євгенович погодився дати ексклюзивне інтерв’ю для DT.UA. Ця жива розмова з патріархом української науки і видатною особистістю, думається, зацікавить наших вдумливих читачів.

Борисе Євгеновичу, як почуваєтеся напередодні ювілейної дати? 

Знаєте, яким гаслом я завжди керувався? Залишатись оптимістом, попри все. І ось, хоч би там що, хоч би як складалося життя, я намагаюся цього принципу дотримуватись. Але це буває складно. Особливо з урахуванням нинішнього стану нашої науки. І стає дедалі складніше. Наша країна не розуміє, що наука їй потрібна. Сподіваюся, що не розуміє тільки тимчасово. Ну це як у тій старій пісні про свято зі сльозами на очах. Якось так і почуваюся. 

Кажуть, життя прожити — не поле перейти. Ви пройшли довгий життєвий шлях. Які віхи на цьому шляху вам найбільш пам’ятні? 

Важко отак, ніби згори, окинути поглядом своє життя. Я вже казав, що намагаюсь дивитися на світ позитивно. Та ось яка парадоксальна штука: закарбовуються в пам’яті, швидше, якісь труднощі, якісь перешкоди, переломні моменти, напевно. Одне можу сказати точно — життя в мене було насичене. А щодо віх — то перша, безумовно, юність і молодість. Час, коли людина формується, коли в ній закладаються якісь орієнтири, з якими вона простуватиме далі. Наступний період — мабуть, Друга світова війна. Так судилося, що вона почалася того дня, коли я захищав дипломну роботу в КПІ. Він тоді ще називався Київським індустріальним інститутом. Повертався я додому під наліт бомбардувальників. Боявся, що не вцілію. Але пощастило. У воєнні роки теж була велика скрута. І доти доводилося працювати багато, а тоді — взагалі, на межі сил і людських можливостей. З іншого боку, це дуже загартовує. Тільки уявіть собі, який героїзм продемонстрували наші люди! В евакуації нас, вчених Інституту електрозварювання, влаштували на «Уралвагонзавод» в Нижньому Тагілі. Цей завод виробляв вантажні вагони. Але з переходом на воєнні рейки перелаштувався для виробництва танків. Починали ми з трьох танків на день, а дійшли до 35! Ну що ще? Післявоєнна відбудова, звісно. Робота в Інституті електрозварювання. Після смерті батька мені довелося досить рано взяти на себе відповідальність за великий трудовий колектив. Без права на помилку й на відпочинок. Бо ти знаєш, що за тобою стоять люди, які на тебе покладаються. Вони бачать у тобі опору, підтримку. Не маєш права їх підвести. Ну й, нарешті, — президентство в Академії. Ось уже 56 років поспіль. Одна велика віха, яка триває для мене досі. Так, вийшло, що це стало моїм життям. 

Хто був вашим науковим і моральним авторитетом? Певно, насамперед ваш батько — всесвітньовідомий учений Євген Оскарович Патон? Ваш дід Оскар Петрович Патон був дипломатом, прадід — з роду дворян. Звідки на теренях колишньої Російської імперії таке рідкісне прізвище — Патон? 

Ви маєте рацію, батько був найпершим і головним моїм наставником. І в житті, і в професії. Думаю, якби не він, я міг би й не піти в науку. Не в тому сенсі, в якому багато хто може подумати. Що буцім батько зробив мені «зелену вулицю», посприяв, де треба. Просто він «заразив» нас своїм прикладом. Знаєте, він ніколи — підкреслюю, НІКОЛИ! — не примушував нас із братом займатися наукою. Але ми завжди мали перед очима його приклад. Євген Оскарович, як тепер кажуть, був фанатом своєї справи. Він буквально горів нею. Взагалі, в нашій родині поколіннями дітям спуску не давали. Працювати мусили всі. Хтось — на роботі, хтось — у школі, університеті чи інституті. Це дуже допомагало потім у дорослому житті. Знаю по собі. І я за це дуже вдячний своїм батькам. Вдячний за їхню суворість і непоблажливість. Те, що вони були суворими, не означає, що вони нас із Володею не любили. Їхня любов була розумна, а не сліпа. А розумні батьки завжди навчать дітей обходитися власними силами. Зараз багато нарікають на погане життя, на несприятливі умови, на все що завгодно — погоду, природу й так далі. І мало хто нарікає на себе. Проблема нашого суспільства в тому, що багато людей психологічно незрілі. Вони не звикли боротися за себе, свій добробут. Їм важко бути ковалями свого щастя. А я вважаю, якщо не працювати день і ніч, а все жаліти себе й жаліти, шукати винних, плакатися, — діла не буде. Ми всі маємо звикнути багато й постійно працювати. Тільки тоді чогось досягнемо. Не раніше. 

Борисе Євгеновичу, пропонуємо повернутися до вашого родоводу. То ким же були ваші далекі предки, і звідки походить прізвище Патон? 

Предки мої родом із Західної Європи. Чи то з Шотландії, чи з Голландії. Точніше не скажу. Як я тепер уже знаю, вони займалися кораблебудуванням. До Російської імперії, до Петербурга потрапили десь на межі ХVIII і ХІХ століть. Припускаю, їх привабило запрошення російської влади. Так і осіли. Працювали і на військовій службі, і на цивільній. Володіли маєтностями. Серед моїх прадідів були генерали, контр-адмірали, прокурори, придворні радники, дипломати. Кілька років тому два наших історики написали книжку, в якій розповідають про мою генеалогію. Думаю, вони знають про рід Патонів набагато більше, ніж я сам (усміхається). Скористаюся нагодою і подякую їм за копітку працю. 

Багато талановитих людей ще зі шкільних років вирізнялися серед однолітків і не були круглими відмінниками. Писалося, що червоний диплом ви не отримали через «незадовільно» з марксизму-ленінізму. 

Було таке. Не скажу, щоб я дуже через це переживав. Прикро, звісно, але не більше. Взагалі, багато людей, які заглиблюються у свій напрям, трохи втрачають зв’язок із реальністю. Спортсмени, вчені, митці — та хто завгодно. Якщо він захоплений тим, що робить. І ось за своїм профілем ти можеш бути ас, а в усьому іншому — «плаваєш». Не буду себе цим виправдовувати. Мабуть, десь недовчив. Але на той момент пріоритети були інші. Фізику, хімію, математику, матеріалознавство, скажімо, було важливіше знати, ніж філософію. Через незадовільну оцінку я не занепадав духом. Просто змирився з цим і пішов далі. А в школі — так, старався бути якщо не відмінником, то бодай твердим «хорошистом» з усіх предметів. А далі в житті, звісно, треба обирати щось одне і ставити його на перше місце. Бо так можна «розпорошитися» й не довести почате до кінця. 

Унікальна споруда в Києві — суцільнозварний міст імені Патона — відома всім. Євген Оскарович відійшов в інший світ незадовго до його відкриття. Є світлина, на якій ви поруч із батьком стоїте біля новозбудованого мосту, замріяно вдивляючись у дніпровську далечінь. Розповідають, що ви були першим випробувачем мосту — промчали на «Победе» перед його відкриттям. 

Ми проїхалися мостом разом із батьком. Євген Оскарович не мав звички підвозити нас із братом на службовій машині. Робив це тільки в якихось виняткових випадках. Або якщо ми справді чогось такого значного досягли. Це була така рідкісна винагорода, щоб не балувати нас (усміхається). Батько, на жаль, не дожив до відкриття мосту зовсім трохи. Три місяці. А це ж була видатна подія, і він до неї безпосередньо доклав руку. Пишаюся, що цей міст — один із символів Києва. І полегшує життя людям, які щодня користуються ним. Батько був би задоволений, що творіння його рук служить людям. Він завжди цього хотів. Команду сконструювати міст давав, до речі, ще Йосип Сталін. З ним усе погоджувалось. Але вже в 1953 році, коли міст здали в експлуатацію, при владі був Микита Хрущов. Він був у добрих стосунках з моїм батьком, дуже цінував його, і тому запропонував присвоїти мосту ім’я Євгена Оскаровича. Так що це споруда дуже пам’ятна для мене, дорога. І знакова для всієї країни. Це був такий символ, що ми відродились після війни, вийшли на новий рівень роботи. І показали, що можемо, чого досягли.

Аварії мостів, що трапляються у різних країнах, викликають запитання щодо міцності конструкцій наших мостів, зокрема й мосту Патона, який експлуатується без капремонту з часу його відкриття в 1953 році. Хто нині відповідає за його науковий супровід і технічний стан, а також інших великих мостів через Дніпро та інших складних споруд? 

Ніщо не вічне. Міст, звичайно, треба ремонтувати, оновлювати, зміцнювати. Наскільки мені відомо, за стан столичних мостів відповідає «Київавтодор». Можу запевнити, що Інститут електрозварювання й Академія в цілому готові надати необхідні консультації та допомогу, коли виникне така потреба. Підставимо плече. Ми й зараз тісно співпрацюємо з міською владою Києва. Я дуже радий і вдячний, що Київський міський голова Віталій Володимирович Кличко докладає зараз великих зусиль, щоб знайти фінансування і оновити цей міст. Бо конструкція вже давно працює з суттєвим перевищенням норм навантаження. В проект закладалося 10 тисяч машин на добу, а сьогодні їх по ньому проїжджає від 80 до 100 тисяч. До 10 разів більше, ніж заплановано було. Зовсім не дивно, що він втрачатиме стійкість, якщо тисне такий тягар.

Ви очолили Академію в 1962 році. Прийняли її такою, як є, чи стали запроваджувати нові порядки, вимоги? Чи пригадуєте, якими були перші накази? 

Після виборів президента і президії ми працювали над зміною структури нашої Академії наук. Писали нову редакції Статуту. Створили кілька нових інститутів у тих напрямах, які треба було розвивати. Бо цього потребувала держава. Це — і хімія, і матеріалознавство, і теоретична фізика, кібернетика, економіка, ядерні дослідження. Багато їх було. Ми запропонували розгорнути цілеспрямовані фундаментальні дослідження. Щоб наука не залишалася тільки «чистою наукою», а могла давати більше практичного виходу. Зрозуміло, що фундаментальна наука — річ непередбачувана. Ви ніколи точно не знаєте, що може дати великий корисний практичний ефект. Але є й галузі, в яких дещо передбачити можна. І цим треба користуватись. Роботи було, як мовиться, непочатий край. Але нас це не розохотило. Ми знали, на що підписувалися. А… іще одне. В Академії налагодилися тоді досить тісні контакти з Держпланом, союзним комітетом з науки і техніки. Найчастіше отримували всебічне сприяння від держави. 

Які досягнення НАН України вважаєте найбільшими? 

Почнімо з того, що найперше завдання Академії — фундаментальні дослідження. Ось за фундаментальними результатами, мабуть, і варто оцінювати те, що вона робить. Усіх результатів навіть неможливо згадати. Я вже не кажу про те, щоб перелічити зараз. Але кілька дуже визначних було. Таких, що прогриміли на весь світ. 

Наприклад, перша в Союзі штучна ядерна реакція. Її провели в Харківському фізтеху на ядрі атома літію. Далі — отримання «важкої води», перший український радіолокатор. Дослідження нервових клітин, теорія неорганічного походження нафти і газу. ЕОМ, звичайно. Перша в континентальній Європі. І ще багато-багато всього. До ювілею Академії виходить книжка, яка так і називається — «100 видатних досягнень вчених НАН України». Кому цікаво — зможе скоро почитати там більше про все це. 

Якщо говорити про якісь більш практичні речі, то ми й тут відзначилися дуже помітно. Створюємо нові сорти пшениці, кукурудзи. Вони стійкіші до несприятливих погодних умов. Дають дуже високі врожаї. З урожаїв цих культур годується вся Україна, і ще вистачає на експорт відправляти. Наші ядерники останніми роками активно працюють над подовженням терміну безпечної експлуатації українських АЕС. Ви, мабуть, чули, що цей термін спливає. А на побудову нових реакторів у нашої держави немає грошей. Вчені нашої Академії кажуть, що терміни можна продовжити на 20 років, а може, і більше. Це колосальна економія. На мільярди доларів у рік. Не буду втомлювати ваших читачів. Але, запевняю, ми марно державного хліба не їмо.

«Патонівський шов» — означає міцно й назавжди. Ваш батько прославився на весь світ у мостобудуванні, а ви сягнули інших висот, уперше застосувавши технологію зварювання в космосі. Крім того, вас вважають головним ініціатором унікальної технології зварювання живих тканин. «Коли київські хірурги продемонстрували зварювання м’яких тканин тварин американським фахівцям, ті, не приховуючи захоплення, назвали розробку українських учених революцією в хірургії» — це з публікації в нашому тижневику, датованої 2002 роком, «Патонівський шов у… хірургії». Кажуть, тепер апаратуру для зварювання хірурги використовують переважно американську. 

Наскільки я знаю, і нашою апаратурою багато й активно користуються. В Інституті електрозварювання створювалися ж не тільки технології. Це і спеціальні прилади, які ці технології дозволяють застосувати. Ми раніше рахували, скільки проведено операцій, у яких використали зварювальну технологію. А потім збилися з ліку. Точно пам’ятаю, що дорахували до 200 тисяч операцій. Зараз, мабуть, їх уже на порядок більше. Ну й ми теж не стоїмо на місці. Інститут безперервно удосконалює вже існуючі технології. І про нові не забуває. Зварювання має великі перспективи. Одне слово, немає межі досконалості (усміхається). 

Свого часу ви генерували й реалізували ідею створення науково-технологічних комплексів (НТК). Така організаційна форма чудово зарекомендувала себе і зажила слави в часи СРСР. На сьогодні в Україні відомі лише кілька НТК. Наприкінці 1990-х почали створювати технопарки, але вижити вдалось одиницям. Витала ідея створити в Україні свою «Кремнієву долину», щоб фахівці в галузі інформаційних технологій працювали тут і більше вкладали в розвиток своєї країни. Що потрібно для того, аби Україна експортувала бренди, а не мізки? 

Це комплексна проблема, багатоаспектна. Але, по суті, все впирається у відсутність потрібного базису, як сказали б раніше. Немає грошей, економіка не працює як слід. А це перше, з чого треба б почати. Я говорив, що не люблю, коли люди скиглять і нарікають, якщо вони пальцем об палець не вдарили й самі себе довели до поганого життя. Але тут трохи інша ситуація: Академія пропонує, її пропозиції беруться до розгляду, проте, зрештою, з добрих намірів нічого не виходить. Чому? А тому, що на рівні декларацій у нас усі з усіма згодні, всі виступають за все хороше і проти всього поганого. А з конкретними справами — вже проблема. Все нове й перспективне повинно мати законодавче забезпечення. Ну, пропонуємо ми свої розробки і технології, підприємці їх оцінюють, щось беруть у виробництво. Якщо вони не знають, що буде завтра, вони не захочуть ризикувати й інвестувати у продукт, із яким вийдуть на якийсь прийнятний рівень рентабельності не завтра-післязавтра — умовно, — а, наприклад, років через 5, 7, 10. Наше завдання, завдання вчених Академії, — зрозуміти закони світобудови і втілити творчі ідеї у прототипи. Завдання підприємця — довести цей прототип до масового виробництва й отримати з цього прибуток. Завдання держави — створити таке законодавче поле, в якому б той підприємець, який хоче з науковцями взаємовигідно співпрацювати, не боявся за свій капітал та свою власність і сміливо вкладав кошти. Що виходить у підсумку? А те, що науковці є (поки що є, і треба це цінувати). І підприємці є. І одні хочуть передати результат своєї роботи далі, аби він приносив якусь користь. А другі хочуть цей результат узяти й реалізувати на виробництві. А ось однієї ланки не вистачає. Це вже таке загальне місце. Ми постійно говоримо, що увага держави до вчених недостатня. Але ж і про бізнес вона не надто піклується. Наші економісти та інші соціогуманітарії рецепт знають, хоча цей рецепт — зовсім не секрет. Це ж відомі речі. І вам про них скажу. На той випадок, якщо державні мужі будуть читати нашу з вами розмову. Так звані податкові канікули для підприємців, спрощена звітність. А для підприємців-інноваторів — ще й додаткові пільги, бо вони рухають країну вперед. Це я зараз банальностями сиплю. Правда в тому, що ми вже втомилися подавати пропозиції органам влади. А позитивного ефекту поки нема.

Успішні приклади трапляються, проте їх одиниці. Ось зараз у КПІ проводять фестиваль для авторів креативних ідей. Фестиваль на честь Ігоря Сікорського. Наші вчені теж беруть у цьому участь. Щоразу повертаються звідти з нагородами. Є окремі стартапи, які започаткували науковці Академії. А це ж має бути правилом: якщо ти розумний, то неодмінно повинен бути заможним. Бо інакше люди шукатимуть кращої долі в інших місцях.

Поговорімо про це докладніше. За період незалежності Академія зазнала величезних втрат наукового потенціалу, насамперед через «відплив мізків». Виїжджали, так би мовити, хвилями. Можна зрозуміти мотиви тих, хто виїжджав на початку і всередині 1990-х, однак зараз виїжджає не менше, а може, ще й більше, причому це переважно молоді науковці. І так триває роками під академічну мантру про турботу про наукову молодь. 

Чому мантру? Дозволю собі не погодитися. От зовсім недавно проводився конкурс на створення спеціальних лабораторій. Ними керуватимуть саме наші молоді вчені. Але там і критерії були жорсткі. Очолити лабораторії зможуть тільки ті, хто має досвід стажування за кордоном. І має наукові публікації в міжнародних журналах. Ці лабораторії зараз створюються. Але проблема молоді справді болюча. Без припливу молодих кадрів наука в Академії не буде розвиватися. Вона просто згасне, і на тому все скінчиться. Коли ми проводили оптимізацію на вимогу Кабміну, намагалися зберегти насамперед найкращих і наймолодших. Вибачте, повторюся знову: Академія, зі свого боку, намагається зробити те, що їй під силу. Але, може, настав час і Українській державі сказати своє вагоме слово? Гроші є, нема політичної волі. Наші вчені виходили на кілька мітингів і пікетів, хотіли донести свою позицію нагору. І був там один промовистий плакат. Якщо не помиляюся, на ньому науку порівнювали з армією. Наука — це теж атрибут держави. Цивілізованої держави. Це ж питання національної безпеки. Розумієте, у бюджеті Академії є загальний і спеціальний фонди. Загальний — те, що дає нам держава. Спеціальний — те, що ми отримуємо з інших джерел. Але всюди у світі розвиток науки — державний пріоритет. Чому в нас не так? Чому ми хочемо винайти велосипед? Чому вважаємо, що ми якісь інші, що в нас можна перевести науку на самозабезпечення, на «підніжний корм»? Наука — не та сфера, на якій економлять. 

За якої влади періоду незалежності найбільше уваги приділялося науці і в чому це проявлялося? 

Не було такого часу, коли б ми остаточно зітхнули з полегкістю. Весь цей період складається з етапів різного ступеня важкості стану науки. У держави немає розуміння, навіщо Україні наука і які пріоритетні напрями треба розвивати. Немає головного — державної стратегії в науковій сфері, основи основ. Тому все, що робилося раніше, і багато чого, що робиться зараз, половинчасте, незакінчене. А багато чого взагалі треба було зробити, як кажуть, іще вчора, а то й позавчора. 

Хто з українських державних діячів справив на вас найбільше враження і чому?

Розумієте, мало бути державним діячем, обіймати якусь високу посаду. Треба бути державником, дивитись уважно і бачити далеко вперед. У нас переважно живуть одним днем. За своє життя я бачив різних людей. У тому числі бачив їх у справі. Люди старого гарту тим і вирізнялися, що розглядали свою посаду як засіб служіння загальному благу. Не бачу зараз такого. Перевелися, мабуть. Революції і війни викосили. Щоб цей прошарок знову «наріс», треба чекати ще не одне десятиліття. Але якщо ви хочете якусь конкретну людину, то це, наприклад, гетьман Павло Скоропадський. Він дослу́хався до потреб тодішньої української наукової спільноти і створив нашу Академію. Зауважте, це було в час, який, на перший погляд, ну зовсім цьому не сприяв. Знайшов гроші на перший період її роботи. Бачите, плодами того, що було закладено сто років тому, ми користуємося досі. І не без успіху. Нехай навіть перемінного успіху. Оце моя відповідь. 

Ви мали доступ до високих кабінетів, до перших керівників країни. Коли ви востаннє зустрічалися з президентом чи очільником уряду і з якого приводу? 

Свого часу справді доводилося по роботі часто спілкуватися з керівництвом. І республіканським, і союзним.

І тепер зустрічаємось, звичайно. З президентом України Петром Олексійовичем Порошенком зустрічались лише минулого року кілька разів. Зокрема, на підписанні угод про співпрацю між Україною та Білоруссю. І на його зустрічі з талановитими молодими вченими. А от з прем’єр-міністром України Володимиром Борисовичем Гройсманом ми бачилися в кінці 2016 року. Це була нарада з питань реформування наукової сфери і розвитку академічної науки. Сподіваємось іще раз зустрітися з найвищим керівництвом держави на урочистому відзначенні 100-річного ювілею Академії.

Які думки приходять до вас, коли проходите повз свій бюст на вулиці Б.Хмельницького? Кажуть, ви зверталися з проханням його демонтувати. 

Було таке. Я справді цього бюста не хотів, і він мені досі не подобається. По-перше, він на мене не дуже схожий (сміється). І я взагалі не прихильник культу особи. Людину прикрашає скромність. Але в радянські часи так було заведено. На честь двічі Героя Соцпраці встановлювали такі погруддя. І мого клопотання про демонтаж не задовольнили. А потім якось не до того стало — іншими проблемами доводилося займатися. 

Нещодавно уряд затвердив план заходів з реформування вітчизняної наукової сфери. Планом пропонується, зокрема, підготувати пропозиції щодо «удосконалення системи національних академій наук». Дедлайн — грудень 2018 року. Які пропозиції НАН України і ваша особисто стосовно «удосконалення»? 

Моя думка така. Якщо держава реформує якусь сферу, то повинна під це виділяти гроші. Академія і сама почала процес змін зсередини. Я вважаю великим досягненням нашу методику оцінювання ефективності роботи науково-дослідних інститутів. В її основі — німецький досвід. Ми її апробували і вже застосовуємо. Цього року провели оцінювання понад півсотні установ. Раніше на вимогу Кабміну провели оптимізацію. Скоротили деякі інститути, звільнили багато співробітників. Ухвалили новий Статут Академії, набагато демократичніший. Він повністю відповідає новому Закону про наукову та науково-технічну діяльність. Чекаємо, коли нарешті почне виконуватися норма цього закону про обсяги фінансування науки. Бо написано — 1,7% ВВП. А насправді і до піввідсотка ніяк не дотягнемо. Та й закон потребує ще вдосконалення, доопрацювання. Якщо по щирості. Ну, значить, буде нам робота на майбутнє.

COMMENT ON: Академік Борис Патон: «…Це як зійти на високий пік. Починаєш бачити те, що раніше було недоступне зору»

Добавить комментарий

Ваш e-mail не будет опубликован. Обязательные поля помечены *